29 років тому було прийнято Декларацію про державний суверенітет України

Влітку 1990-го російські газети — в кращих традиціях радянсько-партійної журналістики — розповідали про те, що «українські націоналісти каламутять в країні воду». Малося на увазі прийняття Верховною Радою Української РСР Декларації про державний суверенітет України. Навіть деякі російські демократи засудили, хоча й обережно, цю подію, мовляв, потрібно спільними зусиллями оновлювати країну, маючи на увазі Радянський Союз.

Про причини і обставини, які призвели до розпаду найбільшої у світі імперії, сказано й написано багато. Але історики й експерти, досліджуючи цю подію, чомусь рідко згадують Декларацію про державний суверенітет, прийнятий українським парламентом. Декларація стала чи не першим «цвяхом, забитим у домовину радянської імперії». Це дійсно так, бо ми, українці, були одними з перших (після Литви) радянських республік, хто зробив реальні кроки до відділення від «єдиного і нєдєлімого». І, незважаючи на істерію, здійняту в Білокам’яній, українці хоч і повільно, але йшли до заповітної мрії своїх пращурів — побудови власної держави.

В Україні, на відміну від інших «братніх» республік, до відкритих сутичок із правоохоронцями, не кажучи вже про армію, не доходило. І дякувати Богу. Але й тут політичне життя вирувало: демонстрації демократичних сил, сміливі виступи з парламентської трибуни, вимоги окремих політиків обмежити владу партії, а то й взагалі заборонити її. Словом, все йшло до прийняття цього вікопомного документа. Не кажучи про те, що інтрига зберігалася до останньої миті. І це не дивно: із загальної кількості парламентарів 373 були комуністами, тобто 85 відсотків. Але результат голосування в парламенті виявився вражаючим — такого не очікував ніхто: «за» — 355, «проти» — 4, «утримались» — 0, «не голосували» — 26.

Перший крок для стоврення самостійної держави. Так, у преамбулі Декларації наголошувалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

У ній йшлося і про те, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювався намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а за необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації. Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і зобов’язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Також проголошувалося право України безпосередньо реалізовувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.

Комуністичному керівництву здавалося, що це були такі собі «українські жарти». Проте виявилося що це не так: нашому прикладу послідували парламенти інших республік. Проте господар Кремля все ж вирішив переграти республіканських лідерів, підсунувши їм ідею союзного договору. І хтозна, як би воно було, коли б не державний заколот, що стався у серпні 1991-го: після його провалу Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України, а незабаром, у грудні місяці, відбувся й референдум, на якому українці висловилися за право бути господарями на своїй землі. І все ж витоки цих двох подій сягають липня 1990 року, коли була ухвалена Декларація про державний суверенітет України.

І сьогодні, як 1919 року йде війна…

Відтоді минуло майже 30 років. З історичної точки зору це не так вже й багато. Але, разом із тим, не можна недооцінювати цю подію. Адже йшли ми до неї століттями, а шлях наш був не лише складним, а й трагічним, скроплений кров’ю мільйонів наших пращурів.

Майже сто років тому, у 1919 року, здавалося, що ось вона, воля. Але російські більшовики знищили Українську Народну Республіку. Чи багато хто вірив, що з часом вона відродиться?

А навесні 2014-го у двері багатьох українців постукала війна. Зі сходу — звідтіля, звідки вона вже приходила на нашу землю. Сьогодні, говорячи про Декларацію від 16 липня 1990 року, мимоволі згадуєш Універсали Української Центральної Ради, особливо останній — IV. Так, приймалися в різні історичні епохи і за різних умов, що, звісно, не могло не позначитися на їхньому змісті. Але об’єднує їх одне — прагнення українців мати власну державу, будувати добросусідські відносини з іншими країнами і народами тощо. Тоді, 1919-го, російські більшовики відразу пішли на нас війною. 1990-го радянська імперія, яка вже тріщала по швах, утрималася від цього кроку. Натомість вірні її послідовники, виховані в нетрях КДБ, за 24 роки намагаються «виправити цю прикру помилку». Тому і ллється сьогодні кров українців-патріотів, які захищають свою землю від знавіснілого ворога, тому і маємо мільйони тимчасових переселенців, десятки тисяч вщент знищених будинків, шкіл і дитсадків.

Проте цю війну ми не програємо!

Джерело:
https://m.day.kyiv.ua/uk/article/podrobyci/16-lypnya-1990-go-zyavylasya-nadiya-na-vlasnu-derzhavu

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Освобождение Мариуполя от “сепаров”

5 років тому, українські війська визволили від проросійських окупантів Маріуполь.

Ще з самого початку втілення в життя російськими агресорами сумнівної ідеї «русского мира», а потім і в час неприкритої збройної агресії проти України Маріуполь був (та й залишається) ласим шматком для Кремля, адже це місто має надзвичайно важливе стратегічне значення.

Маріуполь – це і порт, і два металургійні комбінати (Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь») та найбільше в Україні машинобудівне підприємство – концерн «Азовмаш», продукція яких складає значну частину експорту України. Протистояння між українцями і проросійськими сепаратистами розпочалося в Маріуполі майже одразу після втечі з України президента Януковича. Особливо проросійські сили активізувались після так званого приєднання Криму до Росії.

Приблизно з середини квітня Маріупольська міськрада була захоплена сепаратистами, які наводили жах на місцевих мешканців, показуючи, хто в місті господар. 9 травня, виконуючи накази московських кураторів, вони штурмували міське УВС – Маріуполь перейшов під їхній повний контроль. При цьому було поранено і взято в полон начальника УВС Валерія Андрощука і вбито начальника ДАІ Віктора Саєнка, бійця добровольчого батальйону міліції «Азов» Родіона Добродомова. До того ж, терористи заблокували бетонними блоками декілька вулиць у центрі міста і захопили адмінбудівлі. Міліція, СБУ і прокуратура були повністю паралізовані, а чимало хто з силовиків вже готувався приміряти на себе російську форму за прикладом своїх кримських колег.

Після подій 9 травня і фактичної втрати контролю над третім за розміром містом Донбасу – Маріуполем, Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому знаходилися українські нацгвардійці, військовослужбовці Збройних Сил України, та півтори сотні добровольців з батальйону МВС «Азов». Штурм Маріуполя українське командування спочатку планувало на 23 травня 2014 року, аби надати можливість містянам проголосувати разом з іншими українцями на президентських виборах, але згодом, після аналізу наявних сил і засобів, відмовилося від цього плану.

Остаточною датою початку визволення було визначено 13 червня. У спецоперації брали участь 150 бійців спецбатальйону «Азов», 2 роти спецбатальйону «Дніпро», 2 роти Національної гвардії та спецназ МВС. Блок-пости на в’їздах до міста контролювали військові, допомога надходила також від членів Правого сектору та місцевих активістів. Для блокування району проведення спецоперації було залучено близько 500 військовослужбовців ЗСУ та НГ.

Штурм розпочався о 5-ій ранку. У ході зачистки Маріуполя від проросійських найманців було ліквідовано їхні ключові опорні точки, знищено техніку та відновлено контроль над усіма захопленими спорудами, зокрема будівлею міської ради. Відтоді, завдяки зусиллям українських військових та самих маріупольців, місто живе хоч і напруженим, але мирним життям, залишаючись вразливим для терактів, найбільший з яких стався 24 січня 2015 року.

Джерело:
https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/2720337-sogodni-pata-ricnica-vizvolenna-mariupola.html

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Інтеграція біженців та переселенців

Міграція є одним з найактуальніших політичних питань у сучасному світі. Чи не найчутливішим її аспектом є вимушена міграція, в результаті якої у багатьох країнах зростає кількість біженців і внутрішньо переміщених осіб. Це супроводжується популістською реакцією, а образи біженців, ВПО і мігрантів огортаються міфами і стереотипами.

Так, Україна не вперше за роки незалежності стикнулася з проблемою біженців. Вибух націоналістичних настроїв, що супроводжував становлення самостійної пострадянської державності у колишніх республіках СРСР Середньої Азії, Північного Кавказу та Закавказзя наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття, також змусив чималі маси населення шукати притулку у більш спокійних країнах пострадянського простору. З багатьох історичних, соціально-економічних і культурних причин тогочасна Україна була однією з найбільш привабливих країн. Усього з 1989 по 1993 рр. в Україну переселилося понад 600 000 осіб. Хоча не всі ці переселенці були біженцями, проте масштаби явища потребували відповідного правового врегулювання, і у 1994 р. було прийнято Закон України «Про біженців», згідно з яким біженцем може вважатися особа, «яка не має українського громадянства і піддається переслідуванням на підставі його расової, національної та соціальної належності, а також за відстоювання своїх політичних або релігійних переконань». Пізніше, у 2003 і 2005 рр., до закону вносилися зміни, але одна з ключових підстав визнання людини біженцем – «відсутність українського громадянства» – залишилася. Тому для визначення статусу величезної маси українських громадян, які в останні два роки були змушені виїхати зі Сходу України і з Криму, було запропоновано більш коректне визначення – внутрішньо переміщені особи.

Необхідно звернути увагу, що на сьогодні не всі громадяни України схвалюють державну політику у сфері забезпечення життєдіяльності вимушених переселенців та біженців переважно через моральні та внутрішньопсихологічні принципи. Деякі особи в них бачить приховану загрозу для громадського суспільства.

Слід зазначити, що на сьогодні, більшість шукачів притулку, біженців та переселенців живуть у містах. Проте, вони не є абстрактною політичною проблемою в міських кварталах, парках,  на підприємствах, лікарнях чи школах — вони є людьми з потребами, обов’язками та прагненнями.

Їх не треба сторонитися, їм треба допомогти інтегруватися до нинішнього громадського суспільства. Необхідно сьогодні прокласти шлях для переселенців, щоб вони змогли стати громадянами завтра. Якщо вони не можуть працювати, навчатися, створювати підприємства чи навіть займатися волонтерською діяльністю через юридичні чи адміністративні перешкоди або тому, що вони не мають доступних можливостей для вивчення нашої мови, ми повинні знайти спосіб для того, щоб уникнути даремного марнування їхнього життя чи талантів. Цього можна досягти цього, якщо вдасться переконати співгромадян, що біженці/переселенці є не загрозою, а можливістю створювати більш інклюзивні, відкриті, творчі та динамічні міста для всіх.

Успішна інтеграція не може ґрунтуватися на відторгненні та страху. Вона може працювати тільки при наявності взаємної поваги та плюралістичної ідентичності громади, що поділяється усіма її учасниками. Необхідно допомогти новоприбулим прийняти цінності рівноправ’я, прав людини та демократії — які є підгрунтям наших суспільств — лише тоді, коли ми самі можемо продемонструвати, що ми живемо відповідно до цих цінностей., подавати приклад, створюючи безперервно відкриті, справедливі та інклюзивні демократії.

З огляду на масштаби переселенського руху, непрості економічні та політичні та соціальні обставини, відсутність практичного досвіду, тим не менш наша країна поступово просувається у напрямі розв’язання цієї вкрай болючої проблеми. Спільними зусиллями волонтерів, громадських організацій, міжнародних і державних установ уже чимало зроблено. Головне – вдалося утримати ситуацію, уникнути масових соціальних вибухів, створити хоча і недосконалу, але більш-менш працюючу систему соціального захисту, утім ще більше залишається зробити. Водночас виявлена значною частиною суспільства єдність і згуртованість перед загальною проблемою є запорукою успіху.

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Афера с паспортами РФ

Російський цинізм, як виявляється, немає ніяких кордонів. Мало того, що у Кремлі зробили масштабну міжнародну провокацію, немовби почавши видачу аусвайсів жителям “ЛДНР”, так ще й нагребли з них грошей ні за що. Цікава ситуація, чи не так?

Фейкове російське громадянство дійсно можуть отримати мешканці “ДНР” та “ЛНР”, але зовсім не звичайні смертні. Заради картинки для ТБ завезли до кількох пунктів прийому документів багатьох бюджетників, забрали у них ксерокопії та сказали приходити з цілим пакетом паперів наступного разу. Тоді, мовляв, й почнеться подання заяв.

Але у головах жителів окупованих територій паспорт Росії є квитком у хороше життя, тому “наживку з’їли”. Дотепер біля паспортних столів тусять десятки людей, які вірять у те, що їм нададуть громадянство, почнуть платити чималі пенсії та й взагалі насиплять грошей.

Але місцеві “чиновники”, як їм і казали в Донецьку, дійсно почали збирати пакети документів від людей. Потім – направляли їх заяви до окупованих обласних центрів, де папірці навіть не надсилали у Ростов. Просто внесли до комп’ютерів прізвища бажаючих отримати книжечку з “куркою” (ці списки, доречі, є у наших спецслужб), та запакували у сміттєві пакети. Зрада? Авжеж. І це ще не все. Справа у тому, що з кожного заявника здирали так звані “пошлины” (мито – Прим. ред.) – від 1000 до 1500 рублів. Чимала сума за мірками “ДНР” та “ЛНР”, де у середньому люди отримують три тисячі “дерев’яних” на місяць.

Більше того, найзаможніші “громадяни” квазіутворень вирішили взяти хитрощами та напряму хлинули до Ростова, де й подали документи. Там з них “за послуги” взяли 3500 рублів, але всім без виключення відмовили. Грошей назад, звісно, не повернуть, як і любов до Путіна, який їх знову “кинув”. До того ж, дуже знатно.

Але й на цьому не можу завершити. “Паспортисти” “ДНР” досі збирають списки мешканців, які мріють стати росіянами та поїхати з окупованих територій до РФ. Але, щоб знизити кількість незадоволених відмовами та втраченими грошима, всім у черзі одразу ж повідомляють, що документи не приймають у кількох категорій людей: безробітних, студентів та пенсіонерів.

Така весела ситуація, особливо якщо звернути увагу на те, що за майже місяць лохотрону з людей зібрали більше ніж 5 мільйонів рублів. Дрібниця для РФ в цілому, але ж вони осіли у чиїхось кишенях.

Джерело:
https://24tv.ua/rosiyani_cherez_pasporti_rozveli_na_groshi_meshkantsiv_dnr_ta_lnr_n1156808

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

День Європи

18 травня українці відзначатимуть день спільних цінностей, спільної історії всіх націй континенту, День Європи.

Слово “Європа” для кожного українця вже стало знаковим і означає значно більше, ніж частина світу, в якій ми живемо. Не зайвим нагадати, що саме територія України є географічним центром Європи. Ми народились та живемо у самій сердцевині Європи, і як не нам необхідно закріпити останній крок на шляху до повної інтеграції у європейське суспільство. “Європа” це шлях, напрям, устремління, боротьба і сподівання.

У ХІХ столітті на Закарпатті, у Верхньотисинській улоговині на правому березі Тиси, було встановлено двометровий геодезичний знак, що позначає географічний центр Європи. Його координати: 47 ° 563″ північної широти і 24 ° 1130″ східної довготи.

Ми наближали День Європи

Заслуга українців у цьому, як свідчить історія, особливо новітня, – неоціненна. 

День Європи – зародився ще 9 травня 1950 року в Парижі.  Саме того дня міністр закордонних справ Франції Робер Шуман закликав Францію, Німеччину та інші європейські країни об’єднати їхні вугільну та сталеливарну галузі промисловості, що становили основу нарощування військової техніки, в нову наднаціональну модель життя. Завдяки такому симбіозу економічних зусиль і розподілу досягнутих результатів європейські країни уникнули накопичення військової могутності одна проти одної, що і забезпечило мир в Європі. Ці підвалини спільної справи вибудувалися в спільний “Європейський дім” у 1985 році на Саміті Ради ЄС у Мілані, де вирішили увічнити день проголошення Декларації Шумана та постановили щорічно відзначати День Європи.

Так народилася нова, унікальна, мирна і успішна модель співіснування народів великої частини світу, що грунтується на принципах співробітництва, взаємоповаги і взаємопідтримки, свободи, верховенства права і  демократії.

У Брюсселі, де перебувають керівні органи ЄС, а також у країнах-учасницях ЄС, щорічно цього дня проходять урочисті заходи.  Головна їх мета – дати можливість кожному мешканцю великого континенту відчути себе у “Європейському домі” вільним і захищеним, незалежно від його громадянства і національної приналежності.

Щоб не накладати і не асоціювати святкування цього дня з Днем перемоги, в Україні прийнята своя дата. З 2003 року в третю суботу травня в Україні відзначається День Європи відповідно до Указу Президента № 339/2003 від 19 квітня 2003 року. 

Слід відзначити, що Україна – єдина держава, яка святкує День Європи, не будучи дійсним членом Європейського Союзу. І це також добрий знак, оскільки, сказавши “а”, треба говорити і далі, а початок справи – це вже 50 відсотків успіху.

У 2019 році День Європи в Україні припадає на 18 травня.

У 2014 року Верховна Рада України прийняла Постанову “Про підтвердження курсу України на інтеграцію до Європейського Союзу та першочергові заходи у цьому напрямі”, в якій підтвердила мету українців бути у Європейському Союзі.  Була підписана та ратифікована Угода про асоціацію між Україною та ЄС, а відтак утворилися партнерські відносини між сторонами. Україна сприйняла укладення Угоди як черговий крок на шляху до досягнення кінцевої мети європейської інтеграції – набуття повноправного членства України в Європейському Союзі.

Ми, українці, відчуваємо, що ситуація в Україні та події навколо нашої держави займають одне з головним місць у рамках Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС. “Українське питання” в різних нюансах дуже часто – на порядку денному   Європейського Союзу.

 Чому ми святкуємо цей день?

Святкуємо, не будучи членами ЄС, бо:

– впевнені, що питання членства в ЄС – лише питання часу;

 – так формується позитивна громадська думка щодо євроінтеграційного курсу України;

– так ознайомиться якнайбільше людей з європейськими цінностями та традиціями;

– це популяризація загального європейського культурного надбання серед громадськості, зокрема, молоді;

– це залучення населення регіонів України до діяльності, пов’язаної з інтеграцією країни до ЄС.

І з усіма цими устремліннями і бажаннями ми кожен рік відзначаємо День Європи. І в цьому святі також відчувається євроінтеграція. Гасло “Ми йдемо в Європейський дім” має цілком реальні обриси, з чим ми себе і вітаємо!

Джерело:
https://espreso.tv/article/2018/05/19/den_yevropy_v_ukrayini_zhyty_v_centri_chy_v_serci_yevropy

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Ізоляція РУнету

Підписаний 1 травня президентом РФ В. Путіним закон «про забезпечення безпечного функцонуваання інтернету в Росії», більш відомий як ізоляцію Рунета, може позбавити не лише громадян Російської Федерації, а й мешканців тимчасово окупованої АР Крим вільного доступу то всесвітньої «павутини».
За словами представників Ради Федерації РФ, зазначені обмеження в російському сегменті покликані на захист інтернет-простору «в разі існування загрози кібератак з боку Сполучених штатів Америки» та забезпечать стале функціонування інтернет-мережі відповідно до настанов та новації Роскомнагляду.
В якості гарного прикладу ізоляції вітчизняної інтернет мережі від всесвітньої павутини, представники влади РФ наводять приклад Китайської народної республіки, яка з 1998 року розпочала поетапне відсторонення від зовнішніх інтернет-ресурсів та браузерів під назвою проекту «Золотий щит».Таким чинмо, на сьогодні китайський сегмент інтернету розвивався окремо від іншого світу: там не працюють ані Google, ані Facebook, ані Netfleix або інші популярні сервіси. Вони були замінені виключно китайськими аналогами.
Влада Китайської народної республіки мотивує ізоляцію китайського сегменту захистом інтересів державної безпеки, відокремлення громадян від контенту, що протирічить «політичним» коректним нормам. Інакше кажучи – жорстка цензура.
Повертаючись до російського питання, аргументація відмежування російського соціуму від всесвітньої мережі «побоюванням щодо кібернетичних загроз з боку спеціальних служб Сполучених штатів Америки» виглядають дещо сумнівно. Не кажучи про те, що більшість кіберзагроз йде все ж таки з боку країни-агресора. Справжніх намірів президента Російської Федерації ніхто та ніколи не озвучить, але їх можна досить чітко прочитати. Максимально створити механізм інформаційного впливу на суспільну свідомість громадян РФ, контролювати за допомогою «цепного пса» Роскомнагляду.
Цей крок дозволить російській владі встановити систему глобального цензурування Інтернету. Зокрема, влада РФ зможе зациклити весь інтернет-трафік усередині своїх російських мереж, випускаючи глобальний інтернет тільки той трафік, який вважатимуть за потрібне.
Уявімо, що такі ресурси, як Youtube, група ресурсів мережі Google, чи інші рейтингові сайти, на думку представників влади РФ, розповсюджуватимуть інформацію, що нібито є загрозою для державної безпеки. І відповідно до новоприйнятого закону, громадяни РФ не матимуть змоги більше користуватись цими мережами. Тобто, РФ власних громадян саджатиме на «пропагандистську голку», де кожен день користувачі матимуть змогу слідкувати лише за тим, як гарно керує державою нинішній президент. Згадуючи радянські часи, неможливо не згадати що до вторгнення електронної та цифрової індустрії у нашу з вами життєдіяльність, мешканці СРСР мали змогу дивитись лише 4 канали по телебаченню, 3 з яких транслювали та пропагували діяльність ЦК КПРС. І ті дії дали свій негативний результат – люди не розуміли, що відбувається за межами країни, як розвиваються інші держави, і не бажали цього знати, бо були впевнені, що це їм не потрібно. І це безперечно досягнення ідеологічного та пропагандистського апарату компартії.
Проте, сьогодення диктує особі інші правила. Ми живемо у епоху інноваційних технологій, у період розвитку та вдосконалення комп’ютерних технологій, епоху Інтернет-мережі. І відповідно до низки міжнародних угод, конвенцій та договорів, отримання інформацію, що не є обмеженою у доступі, є одним з основоположних прав людини. Це не що інше як потреба особи, позбавлення якого неодмінно призведе до негативних наслідків, особливо в плані особистісного розвитку людини.
Те право, яке в тому числі і Російська Федерація, зобов’язалась забезпечувати, ставлячи свій підпис під пактами про громадянські, суспільні та політичні права громадянина у 1966 році. Проте, чи зайве нагадування, що принципи міжнародного права нехтуються РФ на їх розсуд, Будапешстький меморандум, Гельсинські акти?
Які наслідки для звичайних громадян матиме прийнятий закон. Певно, треба дочекатись набрання законної сили закону, для того щоб робити певні висновки. Проте, РФ і далі стягує над головами залізний купол, через який ще важче буде пробиватись промінь плюралізму, ідейної багатогранності.
Що відбулося після затягування удавки місцевому населенню СРСР – всі прекрасно пам’ятають.

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Добровольці на захисті вітчизни

Навколо добровольчих батальйонів, що беруть участь в антитерористичній операції на сході України, виникло дуже багато суперечностей. В основному, це пов’язано з агресивною пропагандою російських ЗМІ, які створюють картину солдатів батальйонів як «фашистів». У риториці, яку використовують російські ЗМІ, новий уряд у Києві називають «хунтою», а добровольчі батальйони отримали назву «каральні батальйони».

Добровольчі батальйони були створені насамперед під тиском з боку суспільства, і швидше за все тієї частини суспільства, яка брала активну участь у Євромайдані з листопада 2013 року до лютого 2014 року. Вони є значною мірою його безпосереднім продуктом.

Захоплення Криму «без єдиного пострілу», а також евакуація з окупованого півострова підрозділів української армії породили в українському суспільстві переконання, що регулярна армія не є ні підготовленою, ні мотивованою, як того слід було очікувати. Члени Самооборони, які кількома тижнями раніше були готові віддати своє життя на Майдані, були занепокоєні позицією кримських солдатів — окрім офіційних спроб уявити останніх як героїв, які уникають загрози життю цивільного населення шляхом здачі своїх позицій. 05 травня 2014 року Рада Майдану видала розпорядження «Про основні завдання Самооборони Майдану в умовах російської агресії». На його підставі добровольці Самооборони, що були членами сотень, були покликані на службу в одну з наступних структур: в добровольчі батальйони Нацгвардії, батальйони спеціальної міліції або резервні батальйони територіальної оборони, які почали виникати в квітні 2014 року. З цього моменту основною одиницею Самооборони в складі вищезазначених структур офіційно ставали батальйони. Практично саме добровольці з Самооборони Майдану були в основі створення багатьох з цих батальйонів з перших днів їх виникнення.

Одним із перших був сформований 2-й батальйон спеціального призначення «Донбас» — підрозділ, що сьогодні входить до 18-го полку оперативного призначення (в/ч 3057) Національної гвардії України. Сформовано у квітні-травні 2014 року з добровольців, як підрозділ громадсько-територіальної оборони, щоб забезпечити діяльність органів державної влади на території Донецької та Луганської областей, у тому числі, й для охорони державного кордону від прориву організованих груп диверсантів з Російської Федерації. Станом на травень 2014 року особовий склад «Донбасу» на 80 % складався з мешканців Донецької області. До підрозділу записувалися як професійні військові, так і люди без будь-якого військового досвіду.

Добровольчі батальйони були створені, насамперед, як підрозділи для підтримки дій регулярних військ. З самого початку вони відрізнялися дуже високою мотивацією при різному ступені навченості та підготовки. Спочатку до їх складу входили не лише недосвідчені ентузіасти, хоча таких був великий відсоток, особливо серед молодого покоління солдатів.

Остап Смерека

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Реваншисты наступают

“Реваншисты” начали с одной из наиболее чувствительных сфер, где все еще сшито живой ниткой” – с церковного вопроса.
Как и заявлял главный провайдер московского православия в Украине, нардеп от “Оппоблока” Вадим Новинский, Окружной административный суд Киева удовлетворил заявление Украинской православной церкви Московского патриархата (УПЦ МП) об обеспечении иска по делу об отмене приказа Министерства культуры Украины, в соответствии с которым упомянутая конфессия должна внести изменения в свое официальное название и представить эти изменения на регистрацию до 26 апреля 2019 г. Проще говоря, переименоваться в РПЦ (В) моспатриархия пока намерения не имеет. Суд принял такое решение “учитывая то, что непринятие таких мер может существенно затруднить или сделать невозможным восстановление нарушенных или оспариваемых прав или интересов истца”. К участию в деле как третьи лица судом были привлечены 265 религиозных организаций – представителей УПЦ МП.

Что же оспаривают в Окружном админсуде московские попы? 20 декабря прошлого года Верховная Рада 240 голосами (31 депутат голосовал против, из них 27 от фракции “Оппозиционный блок”) приняла закон № 2662 “О внесении изменения в статью 12 Закона Украины “О свободе совести и религиозных организациях” относительно названия религиозных организаций (объединений), которые входят в структуру (является частью) религиозной организации (объединения), руководящий центр (управление) которого находится за пределами Украины в стране, которая по закону признана осуществившей военную агрессию против Украины и/или временно оккупировавшей часть территории Украины”. Он обязывает изменить название таких религиозных организаций в Украине. Единственной страной, которая по закону признана такой, которая осуществила военную агрессию против Украины и временно оккупировала часть территории Украины, является Российская Федерация.
В законе есть три признака принадлежности религиозной организации к церкви страны-агрессора. Это ссылка на подчинение такой церкви в уставе, обязательство выполнять структурами в Украине решение церкви, центр которой находится в стране-агрессоре, а также обязательное вхождение представителей религиозной организации Украины в руководящие органы церкви, центр которой находится в стране-агрессоре. Закон требует наличие хотя бы одной из них. Поэтому именно УПЦ МП в соответствии с этим законом должна изменить свое название на соответствующее реалиям – скажем, Русская православная церковь в Украине. С момента вступления закона в действие религиозные организации получат четыре месяца для смены названия, иначе положения их устава относительно названия автоматически потеряют силу. Украинская православная церковь Московского патриархата там прямо не упоминается, но фактически речь идет именно о ней. Закон был опубликован в “Голосе Украины” 26 декабря 2018 года, то есть до 26 апреля УПЦ МП должна была изменить свое название.
И это крайне не нравится руководству филиала московской церкви в Украине. В день принятия закона председатель Синодального информационно-просветительского отдела УПЦ МП архиепископ Климент заявил, что эта церковь свое название менять не будет.
Председатель юридического отдела УПЦ МП Александр Бахов заявлял, что принятый Радой закон не соответствует Конституции Украины и с точки зрения международного права является “вмешательством во внутренние дела религиозной группы”. А потому он будет оспорен в Конституционном суде
И вот УПЦ МП пошла в обещанное контрнаступление. Конституционный суд сообщил, что открыл производство по представлению 49 народных депутатов относительно неконституционности закона о переименовании УПЦ МП. 49 нардепов обратились в КСУ еще 18 января 2019 г. Уполномоченными являются депутаты от “Оппозиционного блока” Вадим Новинский, Александр Долженко и Василий Нимченко. Депутаты считают, что в обжалуемом ими законе нарушены конституционные права граждан, а именно право на свободу мировоззрения и вероисповедания в разрезе права на беспрепятственное ведение религиозной деятельности.
КСУ может рассматривать это представление быстро или долго – сроки зависят от воли судей и политической конъюнктуры.
Что меняет решение Окружного админсуда?
Оно приостанавливает распоряжение Министерства культуры, которое 26 января этого года опубликовало в газете “Урядовый курьер” перечень религиозных организаций, которым необходимо внести изменения в свой устав относительно названий организаций. Первой в этом списке, составленном по результатам религиоведческой экспертизы, указана УПЦ МП. Ее и ряд других мелких религиозных организаций обязали в течение трех месяцев внести изменения в уставы и представить их на регистрацию. Срок истекает 26 апреля.
Отмена необходимости переименования УПЦ МП– лишь тактическая цель “новинских” и их единомышленников. Стратегическое их намерении значительно более глобальное – они желают вообще остановить процесс развития украинского независимого от Кремля православия. В том числе показав тем священникам, епископам и общинам, которые уже перешли в автокефальную церковь, что государство уже не будет защищать их права так, как это было во времена президента Порошенко.
Переход приходов Украинской православной церкви Московского патриархата начался после создания на Объединительном соборе 15 декабря 2018 года Православной церкви Украины (ПЦУ). Механизм перехода установлен Верховной Радой в принятом 17 января 2019 года законе №2673. С 15 декабря 2018 года свыше пятисот религиозных общин и монастырей перешли из УПЦ МП в ПЦУ. Но перед выборами президента этот процесс заметно затормозился – видимо, общины выжидают, не произойдет ли со сменой власти и переориентации политики в церковном вопросе.
Скажем прямо, вопросы развития украинской церкви объективно являются важными для формирования государственной нации. Хотя бы по той причине, что им уделяет большое значение Кремль. И руками своей пятой колонны пытается вернуть утраченные стратегические позиции.
Кремль не остановится по собственной воле. Их аппетиты утолит только принципиальная победа в этом вопрос. И важно то, что необходимо придерживаться курса развития украинской церкви, ведь к этому стремилась вся Украина. Не воспрепятствовать необоснованным обвинениям и доводам сторонников «братского народа» – сродни шагу назад в религиозной независимости.

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Нам Конституція триста років потрібна!

У Квітні 1710го року наш Гетьман Пилип Орлик в евакуації уклав першу у світі конституцію держави. Якщо розуміти, наскільки важлива конституція, нам пощастило: в Україні два Дні Конституції. Не тільки 28го Червня, але і 5го Квітня. Даваймо поміркуємо, чому конституція — це важливо, і Конституція Пилипа Орлика — зокрема.

На жаль, не конституціоналіст я. Лиш трошечки цікавлюся. Народ наш — теж цікавиться дуже трошечки. Навіть у “Просвіті” я чув неодноразово, що “навіщо Майдан Конституції”. Коли я був підлітком і вивчав, як усі, правознавство, я думав: “Навіщо ця конституція? Там усе дуже розмито. У деяких країнах її нема. Он — у Великій Британії нема. Вона і нам не потрібна”.

Пізніше, отримавши вищу гуманітарну освіту та прочитавши усю Конституцію України, трохи матеріалів про неї та конституції інших країн — я зрозумів, який це важливий закон. І яка велика честь, що саме українці перші скористалися цією назвою і прийняли один із перших у світі законів такого типу. За призначення, структуру, застосування і можливі варіанти розвитку нашої Конституції — поговоримо у Червні, а зараз — трохи за Конституцію Пилипа Орлика.  

Нагадаю, що Пилип Орлик походив зі шляхетського бєларуського роду, який ішов від чехів. Пов’язавши своє життя з Україною (на службі в управліннях церкви та Війська Запорозького), він став із часом близькою до Гетьмана Мазепи людиною. Після поразки у Полтавській битві вони разом евакуювалися до Османської імперії (на територію сучасної Молдови у Бендери). Там Мазепа помер, а Орлика 50 старшин Війська Запорозького обрали наступним Гетьманом. Вибори були між трьома кандидатами, кожен надавав свою проґраму. Конституція Пилипа Орлика — це і була його проґрама, “угода між Гетьманом і старшиною”, яка після обрання вступила в дію. Конституція окреслювала структуру влади, основні засади соціальної та реліґійної політики у Війську Запорозькому, мала забезпечувати широкі на той момент свободи українському народові під протекторатом Швеції.

Наступного року, у союзі з кримтатарами і поляками, Орлик висунув свої війська проти Московії з метою повернути фактичний контроль над українськими землями. Населення здебільшого підтримувало “мазепинців”, але доводилося воювати у тому числі із українськими лояльними до московського царя військами. “Політичний реалізм” Мазепи, що він багато років співпрацював з московитами і давив антиросійську опозицію, дав сумні плоди. Повстання Мазепи проти Петра 1709го року не змогло переважити той неґатив, у який було втягнуто наш народ і закінчилося програною громадянською війною.

Від епохи Мазепи, який мав величезний вплив на українську культуру, Конституція Пилипа Орлика містить такі пережитки та забобони, як книжну мову (пізніше москалі привласнили її собі та зараз брешуть, що це була російська), вжиток назви “Мала Россія” як синоніма до слова “Україна”. Це не знецінюю роботу Орлика, але показує, за яких несприятливих умов він працював і відбувалося наше державотворення, і це треба знати.

Ми шануємо Мазепу, але могли би шанувати його значно більше, якби він присвятив все своє життя боротьбі з Московією. Він би міг тоді стати спасителем України.

Пилип Орлик, отримавши булаву після нього, зробив усе, що міг для звільнення батьківщини з-під ординського іга. Його конституція, яка у початковій формі містила систему противаг і стримувань, гілки влади і права людини, проевропейські засади зовнішньої політики — була ідеолоґічною основою майбутнього визволення.

Визволення тоді не настало. Українцям, за їхні гріхи, судилося на триста років зануритися у морок Московії. Але і зараз нам є великим нагадуванням, що українці приймали ще на початку 18го століття одну із перших у світі суспільних угод, тоді як росіяни хапалися за абсолютизм, розганяли Державну Думу, ще у двадцятому.

Потім Росія кинулася розбудовувати страшний тоталітаризм і переродилася у найбільш грабіжницьку державу за всю історію людства, Україна же — досі тримає удар цієї ненажерливої потвори.

Як і раніше — велика подяка нашим однодумцям із вільної Европи, братство із якими показує спільність правових традицій.

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!

Газовая “игла” для Европы

 В условиях разговоров о тотальной «зраде», хотелось бы вспомнить, что 17 апреля 2014 года Европейский парламент решил поставить «крест» на попытках Белокаменной получить рычаги влияния на экономическую и энергетическую независимости, и пресечь дальнейшее проложение газотранспортной сети «Северный поток». Когда агрессивные действия Российской Федерации перешли на другой уровень, в то время, как любая страна, находившаяся в поле досягаемости РФ, имела опасения о полномасштабном российском военном вторжении – европейскому обществу необходимо было действовать решительно, дабы нивелировать вероятность интервенции со стороны неблагонадёжного «соседа».

Тем не менее, Российская Федерация продолжает лоббировать через имеющиеся пока что рычаги среди руководства стран-членов ЕС проект «Северный поток-2», второй ветке проекта «Северный поток», который по заявлениям Кремля, имеет стратегическое значение в вопросе обеспечение поставок газа, которое призвано облегчить процесс транспортировки газа.

Ни для кого не секрет, что «Северный поток» как и «Южный поток» имеет исключительно политический подтекст, в частности, намерения РФ отобрать транзитную роль у Украины, и увеличить долю влияния на европейские компании-импортеров газа. Это своего рода геополитический проект Кремля, который не имеет ничего общего с экономическими и частными интересами, а лишь стремится подорвать единство Европы. Эти газотранспортные проекты лишь очередное средство для давления на европейские страны

Такова идеология Кремля в энергетической сфере была всегда, и ею останется.

Как результат, вследствие отмены проекта «Южный потоком» (дабы не выглядеть перед своим населением «проигравшей стороной», не дать повода понять что «сверхдержаву» поставили на колени, руководство РФ решило объявить про свой отказ о реализации задуманного, ссылаясь на несогласованные детали с Болгарией, территория которой являлась отправной точкой для поставки газа в другие страны ЕС), Россия решила видоизменить формат и проложить «Турецкий поток», попутно надавив на лояльные к РФ страны, как Турция, Сербия и Венгрия. Но есть ли в этом выигрыш для России, в аспекте создания средств влияния на геополитическую обстановку в Европе, если указанные страны и так не противятся этому, напротив, всячески поддерживая РФ во всех её начинаниях?

Есть ли выгода в «Северном потоке»? Безусловно, но не в таком масштабе, как бы это хотелось Кремлю. На сегодняшний день, «Северный поток» охватывает лишь 2 страны: Россия – експортёр, и Германия – импортёр. Германия является ведущей страной, негласным «предводителем» ЕС, финансовой опорой, стабильностью существования организации. Попытка использовать как разменную монету газ, шантажируя закрученным вентилем – не самый обдуманный шаг.

Не оставляя попыток поработить европейский энергетический рынок, Кремль решил поступить по принципу «наша песня хороша – начинай сначала» и разработать новый проект, с целью достижения полного доминирования на европейской арене.

Представителям ЕС, необходимо чётко понимать, что ситуации идентичны, и в своём развитии могут привести к определённым рискам. Санкционировав и согласовав «Северный поток-2», Запад лишь усилит подверженность тактике шантаже, где Россия может по взмаху волшебной палочки просто перекрыть вентиль, и требовать что-то взамен.

Но не этим лишь опасен этот проект. В обмен на полученный материал, Европа будет посылать миллиарды евро, косвенно финансируя российскую военную агрессию, в частности, в Украине и в Сирии. Эти деньги пойдут на финансирование очередной волны дезинформации.

Естественно, распрощаться с проектом «Северный поток-2» будет не так просто, как пятью годами ранее. Тем более, ни для кого не секрет, что некоторые передовые и влиятельные страны-члены ЕС мечтают о прямом поступлении топлива, без транзита. Любые потери, понесённые в результате прекращения данного проекта, будет шагом к энергетической независимости Европы. Неужели Европа действительно хочет усилить зависимость от страны, которая недавно, на территории ЕС применила химическое оружие? От страны которая, вторглась и аннексировала территорию суверенного государства?

Отмена проекта пошлёт чёткий посыл о том, что Москва не останется безнаказанной за агрессию. И что с ней можно бороться, и побеждать.

Опубліковано в категорії: Новини | Прокоментуй!